Шануймося, бо ми того варті
Юрій Яніш
Добрий день, поважне ловецьке панство України! Ні пуху вам, ні пера! І взагалі - "многа стріч"... Поговорімо про нашу мисливську мову, що безумовно є повноправною частиною нашої великої мови. Як не вправлялися певного штибу діячі у намаганнях звести нанівець і комунікативну, і демаркаційну функції мови української, а вона живе й житиме. І десь там, під завалами запозичень і наносами чужинських слів, стиха жебонить слабенька, але так само жива цівочка мови суто мисливської. От написав "цівочка" і сам усміхнувся, бо саме від цього слова і маю намір відштовхнутися - як крижень від крижини...
А надихнув мене цікавий і своєчасний матеріал «Цівка – це ствол!» у числі 3 (257) "Полювання та риболовля" за травень-червень цього року. Його автор, скориставшись з приводу недолугого використання тієї "цівки" на теренах ЗМІ, порушив дуже важливе питання примусового розриву мовної традиції, зокрема, на прикладі її збройової ланки. Достославна "цівка" так уперто дряпала й мій слух, що... я почав уже до неї звикати: і у "Збройовій школі" на програмі ТБ "Трофей ", і будь де. І я склав руки й поплив за течією загального невігластва, проте згадана стаття сколихнула таки мисливську душу і надихнула на певні зусилля.
Так, автор її абсолютно має рацію, цівка – це ствол! Щодо інших деталей, мені доводилося стикатися з терміном "ців'я" - саме з наголосом на "і", і це, мабуть, буде правильно: ців'я, а не ців'є, що більше схоже на ту саму кальку з російської. В українській мові є кілька парних конструкцій за принципом теза-антитеза, якими позначається дещо, що лежить на чомусь або спирається на щось. До прикладу, наша цівка спирається на ців'я, рука на руків'я, голова на узголів'я, верх (у розумінні небо) - за зоровою асоціацією - на верхів'я гір або дерев, море - на узмор'я.
Взагалі цікаво ознайомитися зі збройовою термінологією, а також із назвами предметів мисливського вжитку, зокрема читаючи твори письменників репресованого "Українського Ренесансу". Так, у "Тигроловах" Івана Багряного знаходимо таке. "Він підіймав її (мосінську гвинтівку) вгору і дивився крізь люфу на сонце, дивився на блискучу спіраль усередині, офарблену в спектральні кольори..." Безперечно, що люфа тут - також ствол або, власне, канал ствола. У статті автор згадує і люф, поряд із цівкою й цингелем. Наведені ним цитати зайвий раз підтверджують: цівка – це ствол.
Цікаве посилання на рядки Хоткевича загалом зрозуміле тим, хто мав справу з рушницями із зовнішніми курками. Беру на себе сміливість розтлумачити їх молодим стрілкам. Якщо у куркової рушниці зводити курок просто, чути досить гучне клацання, яке може сполохати звіра або іншу дичину; якщо ж спершу натиснути на "цингель" (спуск) і, утримуючи його у такому стані, підняти курок, а вже тільки після цього звільнити спуск, зведення відбувається практично безшумно. Прикрий інцидент, описаний Хоткевичем, стався через те, що стрілок, зводячи саме таким чином другий курок, переплутав "цингелі".
Взагалі, згадана проблема комп'ютерного перекладу з російської на українську одразу викликає у пам'яті курйозні випадки, коли "ствол" без жодних докорів сумління перетворювався на "стовбур", бувало й таке, і не раз... Добре, якщо перекладач таки живий, та ще й сам занурений у тему перекладу. Не можу не згадати доречно О.П. Сороку і його віртуозні переклади з англійської мисливських текстів Вільяма Фолкнера.
У російській мові розрізняють власне ствол як такий, а також його початкову, "казенну" частину, і кінцеву, дульну ділянку, або ж просто "дуло" (звідси походить й визначення "дульнозарядна зброя"). Особисто у мене склалося враження, що цівкою могли називати саме дульну частину ствола гладкої рушниці, можливо, й лише сам дульний отвір, бо саме з нього і виривалася "цівка" шроту і полум'я. Проте це тільки мої здогади навмання, хто знає справу в її семантичному розвитку більш конкретно, нехай виправить мене.
Інше ловецьке причандалля також має у нашій мові цікаві й не завжди однозначні найменування. Так, той самий Іван Багряний (сам мисливець) називав патронташ набійницею. Водночас інший письменник, Микола Хвильовий (також завзятий мисливець), називав його ладівницею... яке гарне старожитне слово! Доля слів подібна до етапів розвитку і становлення біологічних видів. Спочатку вони десь виникають з причини суто прагматичної, для позначення предметів або понять, потім "розмножуються", знаходячи все більший вжиток, далі досягають піку свого розвитку, усталюючись як літературна норма... Якийсь час насолоджуються життям, "спочиваючи на мовних лаврах", щоб надалі поступитися місцем новим словам, а самим або зникнути з обігу й "вимерти", або тихо скніти у тісних межах якогось місцевого діалекту. До того ж буває, що й значення їх потроху змінюється на догоду новим умовам або технічним досягненням. Так, заряд українською буде набій, тож цілком зрозуміло, чому патронташ, слово іноземне, стало у нас набійницею. Але ще раніше патрони для пришвидшеного заряджання шомпольної зброї готували заздалегідь, навиваючи папір на спеціальний дерев'яний стрижень із кулястою голівкою, щоб тримати було зручніше. Він так і називався – навійник. Але скоро винайшли гільзи з капсулем, тож тим самим інструментом стали вже набивати патрони. І називати його почали з одного боку співзвучно попередній назві, а з іншого - відповідно до нового функціоналу: набійник. Чесно не знаю, чи це правильно. Принаймні російською він так і лишився "навойником".
Усе це напрочуд цікаво, заслуговує на ретельне вивчення з метою зберігання наших мовних надбань - хоча б і для майбутніх небайдужих дослідників. Тож від нас треба не так уже й багато: вивчати матеріальну частину й ощадливо і обережно ставитися до мовної спадщини наших предків.